В. Г. Полтавчук

Василь Григорович Полтавчук – випускник нашого факультету 1975 року, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури, багаторічний заступник декана, член Національної спілки письменників України. Автор книг прози «Заповітне поле» (1984), «Чи залишиться таємницею?» (1991), «Руса коса до пояса» (1997), краєзнавчих нарисів «Саврань» (1980), «Котовськ» (1987), літературознавчого дослідження «Біографічний роман і проблема виховання історією» (1989), численних статей і рецензій у газетній та журнальній периодиці. У 2009 році одеське видавництво «Астропринт» надрукувало його книжку «Неминущість минулого». Тут, крім літературознавчих статей і оглядів, надруковані спогади про деяких непересічних людей, з якими доля зводила Василя Григоровича, у тому числі – про чотирьох професорів філологічного факультету Одеського університету: Василя Васильовича Фащенка, Івана Михайловича Дузя, Андрія Володимировича Недзвідського, Григорія Андрійовича В’язовського.

З дозволу автора ми передруковуємо ці мемуарні нариси.

НАЗВАНИЙ БАТЬКО

Василь Васильович Фащенко став для мене назва­ним батьком.

...Сімнадцятилітнім, в уже далекому 1970 році, виїхав я із Полянецького, що на півночі Одещини, і повертався у рідне село тільки вряди-годи: на гости­ни — під час канікул, відпусток — та на похорони — матері, батька, родичів. Протягом тривалого вирію зустрів я немало людей, які так чи інакше вплинули на мій вибір життєвих орієнтирів. У ряду цих людей, різних за фахом і віком, першим називаю професора Одеського державного університету Василя Васильо­вича Фащенка.

Одним із парадоксів юності є те, що в цю пору життя прагнеш бути самостійним, незалежним і вод­ночас шукаєш чиєїсь підтримки, підказки. І дуже багато, якщо не все, залежить від того, хто саме тебе підтримає, зорієнтує у хитросплетінні доріг і стежин. Рідний мій батько показав пужалном (працював-бо у колгоспі їздовим) у той бік, куди їхати «на Адесу». Та й тільки. А далі треба було діяти самому — вла­штовуватися у гуртожиток, складати вступні іспити, вчитися, визначати і шукати місце майбутньої робо­ти. Звичайно, все це було б неможливим без підтримки батька й матері — без їхніх калорійних передач, без тяжко зароблених у колгоспі карбо­ванців. Таку підтримку, за яку мамі й татові вдячний буду довіку, я мав, але більшого дати мені батьки просто не могли: обох їх війна, окупація, а маму — ще й сирітство, не пустили далі початкових класів.

У цій ситуації доленосного для мене значення на­були слова і вчинки професора Василя Васильовича Фащенка. Все сталося якось непомітно, природно й невимушено. Думаю, певну роль у цьому відіграла і та обставина, що тато і Василь Васильович були од­нолітки. Вони й померли одного й того ж року — 1999-го, одного й того ж числа — 24-го, тільки з інтервалом у кілька місяців: тато не дожив до сімде­сятиліття, а Василь Васильович свій ювілей відсвят­кував

Уперше почув я про Василя Васильовича від мого однокурсника Володимира Панченка, старша сестра якого закінчила філфак і заочно “познайомила” брата з усіма викладачами факультету. А вперше побачив незвично молодого професора (В.В.Фащенко був тоді одним із наймолодших в Україні докторів філо­логії) на лекції доцента Петра Трохимовича Маркушевського, який викладав нам історію давньої літе­ратури. Передаючи естафету у читанні курсу історії красного письменства, Петро Трохимович запросив на останню свою лекцію Василя Васильовича — зовсім не грізного, яким мені уявлявся професор, а усміхненого, задивленого у щось таке, що видиме тільки для нього.

А потім були лекції професора Фащенка. Вони ме­не і приголомшували, і окрилювали водночас. При­голомшували потужним водоспадом інформації, доти незнаної і не завжди до кінця для мене зрозумілої. А окрилювали тому, що відкривали дивосвіт художньо­го слова, зачаровували цим дивосвітом, кликали в нього і закликали пізнавати його таємниці. Моїм відгуком на цей заклик, виражений, ясна річ, не прямо, а опосередковано, через захоплюючі сюжети новел-лекцій, стало відвідування засідань наукового гуртка, яким керував Василь Васильович.

Про гурток — дещо пізніше, а зараз не можу не згадати про прикрий і водночас повчальний для мене факт, пов'язаний з іспитом, який я складав Василю Васильовичу. Мали ми, студенти, крім прочитання художніх текстів, опрацювання літературознавчих матеріалів, ще й вивчити напам'ять десяток віршів. До десятка я не дотягнув, але не тому, що зневажли­во ставився до поетичної спадщини наших класиків, а тому, що якраз закохався і сам писав вірші. Ті вірші не давали спокою мені, а я з ними — іншим, зокрема й Василю Васильовичу.

Завантажений багатьма важливими і невідкладни­ми справами, Василь Васильович якось узяв добірку моїх поетичних спроб пера, вирушаючи у чергове відрядження до Києва. Читав у поїзді, роблячи обіч віршів помітки олівцем. Зберігаю ці помітки й досі, хоча серед них є і доволі дошкульні, як, наприклад, та, що стосується вірша «Ловили з Панченком рибу». Отож, вірші, народжені закоханістю, і стали причи­ною моєї, сказати б, неповної готовності до іспиту. Відповідаючи, я щосили вдавав, що уривок з «Енеїди» читаю напам'ять, а сам тим часом підглядав у позичену в однокурсниць шпаргалку. Уже зараз, пропрацювавши у вузі кільканадцять років, я добре розумію, що такий досвідчений викладач, як Василь Васильович, не міг не помітити того мого підглядан­ня. Напевне ж, помітив, але не сказав нічого. І коли я з п'ятіркою у заліковій книжці вийшов з аудиторії, де складав іспит, мені стало так соромно, як, мабуть, не стало б тоді, коли б Василь Васильович привсе­людно викрив мої хитрощі.

Я довго перебував під враженням цього свого вчинку. Прагнув заспокоїти себе тим, що екзаменатор шпаргалки не помітив, але це мало втішало. Мені здавалося, що Василь Васильович глибоко в душі зневажає мене, і це тільки посилювало моє ба­жання довести, що неготовність до іспиту і поведінка під час нього — то випадковість.

Мені було зрозуміло, що словесні виправдання у цій ситуації не зарадять. Я підготував доповідь, при­свячену новелістиці Григора Тютюнника, і прочитав її на засіданні наукового гуртка. Тепер усвідомлюю, що доповідь та була аж надто аматорською, але Ва­силь Васильович щось у ній помітив-таки і похвалив дослідника-початківця.

Цю здатність професора В. В. Фащенка підтримати того, хто підтримки потребує, подарувати йому «сорочку на виріст» відчули на собі сотні випускни­ків нашого філфаку. Я — лише один із багатьох.

Щедре роздаровування себе — від підбадьорливої усмішки до стратегічної поради — визначало сутність і мету життєдіяльності В. В. Фащенка як науковця і педагога. Його вистачало на багатьох — на студентів, без яких він не уявляв свого існування, на аспірантів, молодих літераторів. Пам'ятаю, як на по­чатку 1973 року в журналі «Дніпро» був опублікова­ний роман випускника філфаку Івана Григурка «Канал» і як Василь Васильович, будучи проректо­ром з наукової роботи, знайшов усе-таки час вла­штувати обговорення романного дебюту перспек­тивного автора і разом з учасниками обговорення порадіти успіхові свого вихованця. Пам'ятаю і свої відвідини високого університетського кабінету Васи­ля Васильовича. Обкладений численними паперами, відгукуючись на численні телефонні дзвінки, профе­сор В. В. Фащенко все ж приймав і терпляче вислу­ховував студента-дипломника. І жодного разу — жодного! — не виказав своєї нетерплячки чи роздратування. Підтримка, заохочення до роботи — ось із чим повертався я щоразу від свого керівника.

Це, щоправда, не означало, що того, хто потрапив у поле зору В.В.Фащенка, чекала попереду тільки стовпова дорога. Василь Васильович був не всесиль­ним, хоч нам він уявлявся саме таким, і тому траплялося всяке. Не забути мені радість, викликану повідомленням В.В.Фащенка про те, що для двох випускників українського відділення — для Володи­мира Панченка і для мене — замовлені місця в ста­ціонарній аспірантурі. Не забути і того розчарування, яке прийшло разом зі звісткою «про те, що виділили тільки одне місце. Вже значно пізніше стало мені відомо, що місць виділено було стільки, скільки й замовлено, але одне із них наказано було віддати дочці впливової в Одесі особи. Наказові «згори» професор В.В.Фащенко у тій ситуації нічого не зміг протиставити.

Нічого, крім власної порядності. І тому запевнив мене, що коли матиму дворічний трудовий стаж, не­обхідний для вступу до заочної аспірантури, то ма­тиму і місце в ній. Свого слова професор В.В.Фа­щенко дотримав, і я став аспірантом-заочником.

Щоправда, у мене вже не було тієї рвії, яка була притаманна мені у студентські роки: час і болючий ляпас життя, одержаний напередодні випуску, зро­били своє. До того ж, треба було виконувати служ­бові обов'язки, які ніяким чином не підживлювали літературознавчі зацікавлення. Були й інші пробле­ми. Мали ми вже з Тамарою дочку Світлану, але ще не мали ні прописки в Одесі, ні, ясна річ, житла. Все це помітно впливало на моє навчання в аспірантурі, яку я, незважаючи ні на що, все-таки закінчив, хоч, як те прийнято фіксувати в кафедральних протоко­лах, і без подання дисертації. Вже значно пізніше я взнав, що аспірант, який не захистив вчасно кандидатське дослідження, — це неабияка прикрість для наукового керівника. Тоді ж цього не відав, а професор В.В.Фащенко ні словом, ні вчинком не змінив ставлення до мене. Будучи цілеспрямованим, постійно націленим на досягнення бажаного результату, Василь Васильович водночас добре розумів, що в кожної людини, а особливо творчої, — свій шлях до мети і своє право на цей шлях. Притаманні В.В.Фащенку толерантність, інтелігентність не дозволяли йому обмежувати це право і виступати щодо учня в ролі диктатора.

У цьому, мабуть, якраз і виявляється мудрість Учителя. Щедро наділений нею, Василь Васильович Фащенко не втрачав віри у кожного із нас, своїх учнів. І коли, перегодя чотири роки після закінчення аспірантури, вже добре «потертий життям», я приніс на дачу наукового керівника машинопис дисертації, очі Василя Васильовича запромінилися особливою радістю. Принаймні, так мені здалося.

У вирішенні багатьох справ властиве було профе­сору В.В.Фащенку таке терпіння, що його можна порівняти хіба що з терпінням садівника, якому заздалегідь відомо, що плоди одержить нескоро. Але терпіння Василя Васильовича не мало нічого спільного з пасивним очікуванням результатів. Навчений змалку переборювати труднощі професор В.В.Фащенко цю свою здатність ненав'язливо, але настійно і послідовно прищеплював кожному із своїх учнів. І лише завдяки цьому став можливим мій прихід на кафедру, яку створив і якою керував Ва­силь Васильович. Справа в тому, що вакантних місць на кафедрі не було; довелося протягом року працю­вати погодинно, саме тоді й знадобилася «наука терпіння», аж поки все врешті-решт не склалося для мене якнайкраще.

Той, кому випала нагода працювати поруч з про­фесором В.В.Фащенком, працювати під його керів­ництвом, має всі підстави вважати, що йому в житті пощастило. Саме так я і вважаю, хоча мої стосунки з Василем Васильовичем не були абсолютно безхмар­ними, особливо тоді, коли їх характер комусь час від часу кортіло змінити.

На кафедру я прийшов у ту пору, коли її завідувач перебував у зеніті слави. Василю Васильовичу Фа­щенку була присуджена найвища в Україні премія імені Тараса Шевченка, він був жаданим автором для багатьох поважних редакцій, готував том вибра­них статей — видання, яке у ті часи дозволяли здійснити тільки найавторитетнішим дослідникам. Але, оточений ореолом слави, Василь Васильович залишався самим собою — земним, доброзичливим, чутливим до чужого болю, і тому на кафедрі панува­ла атмосфера, у якій вільно дихалося і легко працювалося. Звичайно, тут, як і в кожному колективі, були свої «підводні течії», але вони не зносили вбік кафедральний вітрильник — він ішов, завдяки знач­ному досвіду і далекоглядності професора В.В.Фащенка, визначеним для нього курсом.

До останнього дня свого життя перебуваючи на капітанському містку кафедри, професор В.В.Фа­щенко дбав про членів її команди. Щоправда, не всіх вдалося йому зберегти — у різні часи і з різних при­чин пішли з кафедри такі талановиті науковці, як Михайло Стрельбицький, Володимир Панченко, Ла­риса Дузь, Євген Добренко, але ті, хто залишився, хто поповнював нечисленні ряди кафедри, відчували з боку її керівника не тільки вимогливість, без якої керівник — не керівник, а й повсякчасну підтримку.

Для мене ця підтримка важила куди більше, ніж для інших співробітників кафедри. Специфіки вузівської роботи я не знав, осягати її доводилося, як мовиться, «на марші», а це не могло не позначатися на моєму виконанні різноманітних завдань і дору­чень. Особливо докучало заповнення всіляких па­перів. Думаю, що ця процедура не приносила радості і самому Василю Васильовичу, але він все виконував вчасно, його пунктуальність стала для мене взірцем, до якого я, на жаль, так і не дорівнявся. Але уроки Василя Васильовича — і ті, які стосуються читання лекцій, і ті, що пов'язані з виконанням рутинної ро­боти, — не минули для мене безслідно.

Втім, були й інші уроки, сутність і значення яких не обмежувалися сферою університетського життя. Вже й не пам'ятаю достеменно, коли уперше ми удвох, дружина і я, опинилися в квартирі Марії Максимівни і Василя Васильовича Фащенків. Забув, мабуть, з остраху, який супроводжував мене з Та­марою під час тих перших відвідин. Не стану стверджувати, що острах розвіявся, як тільки ми пе­реступили поріг, але про те, що він щохвилини меншав, відступав перед гостинністю і приязню гос­подарів, можна говорити напевне.

У домашній атмосфері Василь Васильович поста­вав таким, яким не був і, ясна річ, не міг бути під час ділового спілкування. Господар умів підняти й чарку, але чаркування у господі Фащенків ніколи не було самоціллю — воно служило тільки супроводом до неквапливих, довірливих бесід. А самі бесіди тор­калися найрізноманітніших тем. Були тут спогади Марії Максимівни і Василя Васильовича про дитин­ство, про студентські роки, про початки наукової діяльності. Були розповіді про зустрічі з видатними художниками слова — Максимом Рильським, Олесем Гончаром, Павлом Загребельним. А то враз у центрі розмови опинялися сорти винограду і особливості їх вирощування — це вже коли сама розмова відповідно з порами року переміщалася з квартири на дачу Марії Максимівни і Василя Васильовича.

Там, у зеленому затінку, господарі частіше, ніж деінде, згадували сільську пору свого життя, по вінця виповнену і радощами, і прикрощами, але дорогу і незабутню. Ми з Тамарою вже переступили ту вікову межу, за якою смуток, що ним, згадуючи рідні села, переймалися Марія Максимівна і Василь Васильо­вич, став зрозумілий нам і близький.

Було добре там і нашій меншій дочці Лесі, і вона все допитувалася, коли ж ми знову підемо до Вчителя.

Впам'ятку мені бесіди не тільки «у вузькому колі», а і в «розширеному складі» — це вже коли учасника­ми їх ставали донька, зять і внучка господарів, їхні свати. Вражало мистецтво родинного спілкування — те, що унеможливлює відчуження батьків і дітей.

Важливо зазначити, що бесіди, які велися у квар­тирі або на дачі, ніколи не мали продовження на роботі. Тут ніщо не нагадувало про гостинного гос­подаря, дбайливого виноградаря і вмілого винороба: професор В.В.Фащенко любив товариство, але не терпів панібратства. Такий життєвий принцип — ще один із незабутніх уроків Василя Васильовича, який нічого людського не цурався, але при тому ніколи, як мені здається, не переступав межі, за якою неми­нучою ставала втрата людської гідності.

Шануючи власну гідність, професор В.В.Фащенко поважав і гідність колег. Він ніколи не вдавався до привселюдного розпікання когось із співробіт­ників кафедри, але віч-на-віч умів говорити жорстко, без евфемізмів, називаючи речі своїми іменами. До­велося якось і мені вислухати неприємний монолог з приводу того, що я не написав вчасно розділ колективного наукового дослідження. Докір завідувача кафедри був справедливий. Невпевнено виправдо­вуючись, я сказав, що якраз укладав збірку опо­відань, яку хочу видати з його, Василя Васильовича, передмовою. І тільки тоді, коли пояснення вже про­звучало, збагнув, що гіршої ситуації, ніж та, в якій я так «оригінально» висловив своє прохання, придума­ти не можна. Втягнувши голову в плечі, чекав я про­довження професорського монологу.

Але продовження не було. Почався діалог. Василь Васильович поцікавився, які саме оповідання склали збірку і коли має бути готова його передмова. Я розповів про все, що стосувалося майбутнього ви­дання. Невдовзі В.В.Фащенко вручив мені два пи­сані аркуші — не користувався професор ні дру­карською машинкою, ні, тим паче, комп'ютером. Перегодя якийсь час, у 1997 році, моя збірка опо­відань «Руса коса до пояса» з передмовою В.В.Фащенка побачила світ.

Ми ще й не відзначили належним чином вихід книжки, як радість була заступлена журбою: пізньої осені того ж таки 1997-го року Василь Васильович занедужав. Не хотілося вірити, що недуга його тяжка і невідступна. Але була вона саме такою.

Василь Васильович узнав про це, хоча діагноз йо­му не показували. Почався двобій з недугою, і на якомусь етапі цього двобою мені здалося, що діагноз був помилковий. Василь Васильович заявився на факультеті, продовжив читання лекцій, провів засідання кафедри. Постав відмолоджений, мабуть, не стільки зеленою глиною, якою лікувався, скільки самозреченням Марії Максимівни, яка тієї глиною Василя Васильовича обкладала упродовж кількох місяців, забувши, що таке сон і відпочинок

Але поліпшення стану здоров'я виявилося тимчасовим. Недуга ще надала можливість Василю Васильови­чу відзначити сімдесятиліття. На ювілей Учителя прийшли і приїхали його учні, колеги. Я ж змушений був обмежитися телефонним вітанням, оскільки протя­гом усього січня хворів.

Востаннє ми побачилися з Василем Васильовичем за тиждень до печальної дати — 24 червня 1999 року.

...Був четвер. Уже після третьої пари, коли занят­тя на факультеті закінчилися, було покликано мене до декана. Там, у кабінеті професора Нонни Ми­хайлівни Шляхової, під час розмови про факуль­тетські справи, і застала мене звістка про те, що Ва­силя Васильовича не стало...

Я так і не встиг сказати йому, що вважаю його своїм названим батьком. Як не встиг сказати й багато чого іншого.

Не можу пояснити, чому так сталося, чому завжди не вистачає часу висловити найважливіше найдо­рожчим для нас людям. Але знаю напевне, що па­м'ять про названого батька, як і про рідного, житиме в мені, допоки житиму.

2000

ОДИН ІЗ ТРЬОХ ІВАНІВ

У даному разі це – Іван Дузь.

Разом з двома іншими Іванами – Гайдаєнком і Рядченком – він складав відому, причому, не лише в Україні, а й за її межами, "одесь­ку трійцю", яка десь з середини 50-х і аж до початку 90-х років двад­цятого століття значною мірою визначала літературну атмосферу Одеси. Відбувалося так не стільки і не тільки тому, що всі три Івани у різ­ні періоди очолювали місцеву письменницьку організацію. Вирішальну роль відігравали тут неординарність і масштабність таких різних і водночас у чомусь схожих особистостей, якими були Іван Гайдаєнко, Іван Дузь, Іван Рядченко, – одним словом, ті властивості, які від по­сади не залежали і які - а не тільки імена – й об'єднали названих лі­тераторів в "одеській трійці"...

Так сталося, що першим із цієї трійці мені стало відомим ім'я Івана Дузя. Його я почув із уст Василя Лукича Кульова – вчителя укра­їнської мови і літератури. Було це на одному із засідань шкільного гуртка літературного краєзнавства. Там я узнав, що наше село Полянецьке, а це північ Одещини, є малою батьківщиною поета Євгена Григорука. Помер цей поет дуже молодим – двадцятидворічним. Творча спадщина його виявилася забутою на довгі роки, і лише недавно, як сказав Василь Лукич, за справу її повернення в літературу взявся університетський ви­кладач Іван Михайлович Дузь.

Учитель показав нам невелику книжечку творів Євгена Григорука і прочитав уривки з передмови, автором якої був І.М.Дузь. Тоді ж нам стало відомо, що, готуючи це видання, Іван Михайлович двічі побував у нашому Полянецькому, зустрічався з родичами, знайомими Євгена Гри­горука, записував їхні розповіді про передчасно померлого поета.

Історія підготовки цієї книжечки не тільки відкрила мені постать відомого, але, на жаль, забутого земляка, а й дивним чином наблизила до мене Одеський університет, який здавався в пору учнівства далеким і недосяжним. Коли ж я довідався, що один із університетських викладачів ходив вулицями мого Полянецького, запросто розмовляв з моїми односельцями, не відмовляючись при цьому від їхнього частування, страх перед "храмом науки", де вже була "своя людина", якою я став вважати Івана Михайловича Дузя, геть зовсім вивітрився з мене: здава­лося мені, що досить сказати, звідки я, – і мене в університеті зу­стрінуть з розпростертими обіймами…

Той страх повернувся до мене, як тільки я опинився в липневій Одесі 1970 року. Один, без батьків, брата. І водночас – серед юрмись­ка розморених спекою курортників, а головне – серед тисяч і тисяч, як мені тоді здавалося, тих, хто хотів вступити в університет, а він, і це я тоді вже розумів, усіх бажаючих умістити не міг. Тож можна зро­зуміти мій стан, коли я пробивався до дверей головного корпусу, де (вулиця Петра Великого, 2) тоді розміщувалася приймальна комісія уні­верситету.

Вестибюль старовинної будівлі чимось нагадав мені Софію Київську, де я восьмикласником був на екскурсії: він вражав, але ще дужче приголомшував, посилював почуття непевності і безпорадності. Ось там я і побачив уперше Івана Михайловича Дузя. У ту мить він здався мені як­що не самим Богом, то, принаймні, одним із апостолів. З тією хіба що різницею, що був у сорочці-вишиванці...

Підвела мене до Івана Михайловича Галина Ковбасюк – дівчина-односельчанка, що вже перейшла на п'ятий курс філфаку. Привітавшись, я не міг вимовити більше ні слова, та й не знав, про що говорити, а Галя сказала, що я привіз понад три десятки номерів районної газети, де опубліковані мої інформації, нариси і навіть вірші. Я почав спішно діставати газети із шкільного портфеля, вважаючи, що декан одразу ж і почне їх читати, але Іван Михайлович сказав залишити усе, разом з документами, у приймальній комісії, а сам, підхопивши під руку якусь жінку, що якраз проходила мимо нього, пішов з нею східцями на другий поверх.

Не виявили особливого зацікавлення моїми газетами і в приймальній комісії. Дівчина, яка перевіряла мої документи, взяла акуратно складені мною номери районки (це ж бо моя гордість і слава!) і доволі недбало закинула їх, бо ж була низькорослою, на одну із шаф.

...Звідти ж мені їх і повернули, коли закінчилися вступні іспи­ти, але я впевнений, що з моїми тодішніми публікаціями Іван Михай­лович все-таки ознайомився. Упевненість ця ґрунтується принаймні на двох неспростовних фактах: по-перше, я легко, без особливих зусиль подолав бар'єри вступних випробувань, відчуваючи при цьому прихиль­ність і доброзичливість екзаменаторів; по-друге, мене було призначено старостою курсу. Ясна річ, що і перше, і друге могло відбутися лише завдяки підтримці декана.

Підтримку Івана Михайловича я відчував і пізніше – протягом май­же усіх років навчання на філологічному факультеті університету. Проявлялася вона по-різному і в різних ситуаціях, але ніколи – наголошую: ніколи! – не афішувалася професором. Добру справу робив він легко, ні­би завиграшки, так, що інколи аж сумнів брав: чи ж дійсно вирішене твоє питання?!.. Виявлялося, що вирішене, – просто, без зволікань, але обов'язково з гумором, з усміхом.

Для мене, студента-першокурсника, як, мабуть, і для більшості мо­їх ровесників, неординарність Івана Михайловича Дузя стала очевидною вже під час зібрання нового університетського поповнення. У 1970-у зібрання відбулося пізніше, ніж у попередні роки, - аж після місячно­го карантину, у який нас загнала холера. Вітання першокурсникам виго­лошувалися представниками усіх факультетів, але найяскравішим був ви­ступ нашого декана. Назавжди закарбувалося в пам'яті, як професор Дузь, який своєю сорочкою-вишиванкою вирізнявся серед тих, хто сидів у пре­зидії, рвійно підвівся з місця і, ще не дійшовши до трибуни, виголо­сив перші слова: "Багрянолистий жовтень..." Голос його і без мікрофо­на чувся в усій актовій залі, яка, помітно притомлена попередніми і, треба визнати, доволі одноманітними вітаннями, ураз перестала перешіптуватися, притихла, завмерла, а потім, коли професор уже залишав три­буну, вибухнула щирими і дійсно бурхливими аплодисментами.

У ту пору Івану Михайловичу було уже за п'ятдесят, за його плечима були смертельні фронтові і непрості повоєнні дороги, але він не виглядав утомленим-перевтомленим життям. Він був згустком життєтворчої енергії, і це помітно вирізняло його з-поміж багатьох колег, які свій професорський статус засвідчували і поважною ходою, і манерою вести розмову. Будучи студентом, я не міг знати усіх обов'язків, які доводилося виконувати Іванові Михайловичу, але й те, що він робив на факультеті і свідком чого мені випадало бути, просто-таки вражало ме­не. Та й досі вражає...

Найперше – його уміння читати лекції. У цій справі професор Дузь був Майстром. Дуже можливо, що його лекціям ледь-ледь не вистачало того академізму, який був притаманний лекціям таких професорів, як, наприклад, Григорій Андрійович В’язовський і Василь Васильович Фащенко, але найважливішим було те, що кожне перебування Івана Михайловича в аудиторії ставало своєрідним і захоплюючим спектаклем. Професор Дузь завдяки своєму яскраво вираженому талантові актора умів, як ніхто ін­ший із його колег, розкрити красу і силу художнього слова, відтворити "вогонь в одежі слова", осяяти ним серця слухачів. Наше захоплення моноспектаклем часто-густо було таким, що ми забували про конспекти, і тоді Іван Михайлович жартома нагадував про них. Спектаклі, автором і виконавцем яких був професор Дузь, були цікавими, захоплюючими, але не розважальними, як це інколи намагалися представити ті викладачі, на чиїх лекціях панувала нудьга.

(До речі, Дузь-лектор прекрасно "грав" не лише для студентської аудиторії. У середині 80-х років мені випала нагода стати свідком кіль­кох його виступів перед учителями, робітниками, селянами. Особливо за­пам'яталася зустріч, що була організована в одному із на півночі Одещини. Треба зазначити, що організували її кепсько, у незручний для місцевих жителів час: їм потрібно було поспішати після роботи до­дому, поратися по господарству, а тут раптом – зустріч з письменника­ми... Сходилися, отож, неохоче, невдоволення було очевидним. Іван Ми­хайлович помітив його чи не найпершим серед нас, одразу змінив сцена­рій літературного вечора, перетворивши його, по суті, на свій моноспектакль. Не минуло й п'яти хвилин, як обличчя притомлених роботою і роздратованих невчасністю заходу людей почали розпогоджуватися, ясніти, веселішати. Такі метаморфози можливі лише тоді, коли за справу береться Майстер...).

Іван Михайлович Дузь наділений був талантом багатогранним. Природно, що не всі грані виявилися рівновеликими і рівноцінними і що не всі вони, внаслідок різних обставин, були реалізовані однаковою мірою. Якщо ж вести мову про те, що визнавалося як прихильниками професора Дузя, так і тими, хто його недолюблював (а були і такі), то слід неодмінно сказати про притаманний йому талант організатора, талант керівника. Впам'ят­ку мені, як у перший же тиждень мого перебування на факультеті декан організував і сам блискуче провів зустріч студентів-філологів з над­звичайно популярними на початку 70-х років поетами Дмитром Павличком, Іваном Драчем, Борисом Олійником, Віталієм Коротичем. Думаю, що в той час, коли філологічний факультет університету очолював професор Дузь, не було жодного відомого письменника, який би завітав в Одесу і обми­нув увагою студентів-філологів. Іван Михайлович настійно і цілеспрямовано призвичаював вихованців факультету до думки, що література – то не тільки давно вже видане й проаналізоване, а й живий неперервний процес, який фахівцям з філології треба знати і в якому їм треба уміти орієнтуватися. У руслі цієї настанови декана слід розглядати і численні зустрічі студентів з літераторами Одеси, зокрема й тими, які свого ча­су навчалися на факультеті. Зрозуміло, що відбувалися ці зустрічі не самі собою, їх організацією Іван Михайлович займався постійно, глибоко усвідомлюючи їхнє неперебутнє значення для становлення молодих талантів, для підготовки нового покоління дослідників і викладачів рідної літератури.

Очевидним і незаперечним є для мене те, що ідеалізувати Дузя-організатора, Дузя-керівника не слід. На жаль, запрошував декан на факультет, виконуючи, мабуть, вказівки відповідних органів, і тих літераторів, чиї виступи були переповнені характерною для радянських часів політичною тріскотнею. По-різному розцінювалися і деякі рішення, які були прийняті деканом у часи політичних заморозків і які стосувалися долі окремих студентів та викладачів. Все це було. І все це знаючи, я, проте, не можу не засвідчити визначальне для Івана Михайловича – його прагнення і уміння згуртувати людей заради досягнення тієї чи іншої мети. Це його прагнення і уміння виявлялося не лише на факультеті. Пригадується, як у середині 80-х років, на самісінькому початку перебудови, спалахнув конфлікт в Одеській організації Спілки письменників України. Чимало літераторів розцінили тодішні демократичні перетворення як звільнення від усіх обов’язків, в тому числі і перед мораллю. Конфлікт дедалі поглиблювався, на якомусь етапі стало зрозуміло, що запаси грязі в учасників конфлікту, на відміну від Куяльницького лиману, невичерпні. Справу розглядали і на засіданні письменницького правління у Києві, і в різних партійних інстанціях – дійшла ця справа навіть до центрального комітету партії. І ось у цій надзвичайно складній ситуації, коли одеська письменницька організація розділилася на два, здавалося б, довічно непримиренні табори, вирішено було головою правління місцевої письменницької філії обрати Івана Михайловича Дузя. Не одразу, а все ж конфлікт почав пригасати, учасники згадали про незавершені рукописи, і невдовзі письменницька організація Одеси перестала знеславлювати своє добре ім’я…

Немало зусиль Іван Михайлович Дузь доклав і для згуртування активістів одеського відділення товариства “Україна”, яке він очолював упродовж кількох років. Це відділення розташовувалося в тому ж приміщенні, що й обласний комітет захисту миру, де мені випало працювати, а, отже, і бути свідком того, як Іван Михайлович приймав зарубіжні делегації, як вів полеміку із заморськими гостями і як частував їх, виявляючи свою непідробну українську гостинність. Професору Дузю довіряли вирішення важливих для Одеси, та й не тільки для неї, питань громадського і культурного життя. І якраз тут повною мірою виявлявся широкий кругозір Івана Михайловича, його уміння налагоджувати контакти з різними людьми. Характерно, що перебуваючи на високих орбітах громадського і літературного життя, професор Дузь водночас опікувався справами, здавалося б, незначними, так би мовити, місцевого значення. Саме він, професор Дузь, на початку 70-х років керував літературною студією, яка діяла на філологічному факультеті. Саме він перечитував сотні і тисячі наших віршованих рядків, переписаних далеко не каліграфічним почерком. Це вже зараз я розумію, скільки для цього необхідно було часу і терпіння. Часу, як мені здається, в Івана Михайловича завжди було обмаль, а ось терпіння вистачало на всіх, принаймні на нас – літстудійців. Професор Дузь вислуховував наші поетичні спроби, критикував і підбадьорював, а на якомусь етапі раптом оголосив про те, що підготував добірку для газети “Чорноморська комуна”. Мабуть, лише той, хто сам хоч раз колись надрукувався, може зрозуміти нашу радість – радість початківців, які побачили свої твори опублікованими на сторінках поважної газети. І хоча через декілька років я перестав писати вірші, все ж підтримка Івана Михайловича значила для мене багато. Думаю, що так могла б сказати переважна більшість тодішніх літстудійців.

Ця підтримка виявлялася не лише в тому, що професор Дузь сприяв публікації моїх віршів. Узимку 1971-го року Івану Михайловичу разом з іншими одеськими письменниками випало побувати у Савранському районі і, зокрема, в моєму селі Полянецькому. Був я якраз на канікулах, і немалим було моє здивування, коли надвечір на засніженій вулиці зупинився біля нашої хати УАЗик голови колгоспу. З нього вийшли Іван Михайлович і поет Валентин Мороз. Батьки якраз закололи кабанчика, і в другій, холодній, половині хати були і ковбаси, і копчене сало, м’ясо. Як не припрошували батьки, але гості обмежилися лише чарчиною. Іван Михайлович щиро дякував за гостинність, підхвалював матір за смачну кров’янку. Коли ж восени того ж таки року матері зробили операцію і необхідно було допомогти по господарству, Іван Михайлович, хоч і було це тоді непросто зробити, звільнив мене від поїздки в колгосп, яка тоді для кожного студента була обов’язковою.

(…Нема вже ні батьків, ні хати, у якій побував Іван Михайлович, нема вже й самого Івана Михайловича, а той несподіваний його приїзд до нашої домівки і досі впам’ятку мені, і досі бачу його виразно, в найменших деталях…).

Життя Івана Михайловича минало в непростих обставинах. Мене не полишає думка, що професор Дузь, усвідомлюючи небезпеку цих обставин, знав більше, ніж говорив і писав. Єдине, у чому він себе не стримував і не обмежував, – це добрі справи, це допомога людям. І я – лише один із тих, хто за цю допомогу щиро вдячний Івану Михайловичу Дузю – талановитому і доброму українцю.

2004

ТАЛАНОВИТИЙ ЛЕКТОР І СПІВРОЗМОВНИК

Перша професорська лекція, яку мені випало прослухати, прочита­на була Андрієм Володимировичем Недзвідським.

У далекому вже 1970-у році ми, тодішні студенти-першокурсники, ще застали на філологічному факультеті Одеського університету прекрасну традицію, суть якої полягала в тому, що перша лекція для неофітів філології присвячувалась історії літературної Одеси. Цю лекцію і прочитав нам професор А.В.Недзвідський

Вона не просто вразила – вона приголомшила мене. Передовсім – голосом лектора. Так голосно, як професор Недзвідський, у нашому селі не говорив ніхто. Щоправда, доводилося чути, як котрийсь із односельців, найчастіше – під чаркою, зривався на крик, горланив, але те тривало недовго і характеризувало кри­куна, звичайно ж, не з найкращого боку. Тут же півтори години поспіль голос професора, неначе підсилений надпотужним мікрофоном, заповнював аудиторію ущерть, по самісінькі вінця, лунав розкотисто, гримкотливо. Здавалося часом, що звучав він не з кафедри, а десь згори, може, на­віть з неба, і тому неможливо було не дослухатися до нього – він ніби відділяв невидимою межею нас, принишклих першокурсників, від іншого світу і цупко тримав у своєму полоні, аж поки не пролунав дзвоник на перерву…

(Це вже потім я усвідомлю, що професорські лекції можуть бути й іншими – прочитаними неголосно, навіть притишено, але тоді, приголомшений громоподібним голосом Андрія Володимировича Недзвідського, я чо­мусь вирішив, що тільки так – і ніяк інакше! – і мають звучати лекції в університетській аудиторії...).

Крім голосу професора, приголомшило мене під час тієї першої лекції ще й інше – злива фактів та імен. Та злива немовби змивала несуттєве, наносне і відкривала справжню, мені ще зовсім не відому Одесу. І дійсно, мої знання про місто, у якому належало вчитися, були аж надто поверховими, а враження, які це місто справило, – не найкращими.

Знав, по суті, один маршрут – від автовокзалу до гуртожитку і вельми самотньо та невпевнено почувався серед юрмиська курортників, які за­полонили Одесу. А ще – наляканий був холерою, яка в рік мого вступу до університету тримала місто в облозі протягом майже двох місяців...

Ось чому тоді, під час лекції професора Недзвідського, я ніби вперше в’їжджав до Одеси, в’їжджав через своєрідні одеські Золоті во­рота, про існування яких доти навіть не здогадувався. І поставала переді мною інша, і не лише у часовому вимірі, Одеса – Одеса Пушкіна, місто, з якого так чекав звісток Шевченко; місто, вулицями якого хо­дили Іван Франко і Леся Українка; Одеса, яка благословила Довженка у дорогу до вершин світової слави.

Ясна річ, не все із того, що чув, я належним чином розумів, не все запам'ятав, та й навряд чи можливо було це зробити, але своєї ме­ти, як мені здається, лектор досяг – проростив у нашій свідомості за­цікавленість, прагнення пізнати незнане, бачити не лише видиме...

Під такою ж зливою фактів та імен ми опинилися і тоді, коли зго­дом слухали спецкурс Андрія Володимировича, присвячений літературі революційної доби. Літературний процес цього періоду поставав у ви­кладі професора Недзвідського складним і драматичним, потужним і не­однозначним, хоча, як я тепер розумію, лектор міг розповідати і розпо­відав нам, своїм студентам, далеко не про все те, про що хотів би роз­казати. Обмеження і заборони, характерні для 70-х років, накладали відбиток і на його лекції, у яких, як тепер мені здається, невипадково акцентувалася увага на конкретних фактах, – таким чином професор Недзвідський своєрідно закликав кожного із слухачів робити на підставі цих фактів власні висновки і узагальнення.

Він знав багато і щиро прагнув, щоб ці його знання ставали надбанням студентів. Не всім це подобалось, не всі таку настанову сприймали і схвалювали. Зовсім недавно, скажімо, випало мені ознайомитися зі щоденниковими записами одного із колишніх студентів філологічного факультету. Йдеться там, зокрема, й про А.В.Недзвідського, який, за словами автора щоденникових записів, знання студентом третьорядного факту літературного процесу шанував більше, ніж теоретичні розмірко­вування того ж таки студента. Якщо так насправді було, то це ще зов­сім не значить, що професор А.В.Недзвідський недооцінював теорії літе­ратури. Мова про інше – про те, що вчений-енциклопедист знав справжню ціну розмірковувань, які базувалися на поверхових знаннях і якими мас­кувалися дилетантство і неуцтво...

Всебічна і глибока обізнаність А.В.Недзвідського в галузі історії літератури виявлялася не лише в університетських аудиторіях чи то в численних публікаціях на сторінках газет і журналів. На жаль, мені не довелося бути учасником наукового семінару, який Андрій Володимирович організу­вав і протягом тривалого часу вів в Одеському Будинку вчених, але ме­ні пощастило в іншому – проходити під керівництвом професора Недзвідського двотижневу музейну практику.

У пору мого студенства проведення такої практики передбачалося навчальним планом підготовки фахівців філології. Важливо зазначити, що місце практики не обмежувалося територією України. Ось чому не було нічого незвичайного в тому, що наша група влітку 1974 року, склавши екзаменаційну сесію, поїхала до Мінська. Незвичайне ж було пов'язане з тим, що керівником нашої групи виявився професор Недзвідський і що в Білорусію він вирушив не сам, а з дружиною – турботливою і привіт­ною Вірою Федорівною.

Переліт з Одеси до Мінська тривав недовго, і за якісь дві годи­ни ми опинилися в іншій республіці, де нас зустріли мелодійним і гос­тинним "калі ласка". Воно ще й зараз лунає в пам'яті, коли згадую перебування на білоруській землі. І лише зараз я розумію, яку величезну організаційну роботу провів напередодні нашої практики професор Нед­звідський. Про наш приїзд знали, на нас чекали і в гуртожитку, і в різних музеях. І то не лише у самому Мінську, а й далеко від нього – на батьківщині білоруських класиків Янки Купали і Якуба Коласа, у всесвітньо відомій своєю трагедією Хатині...

Та музейна практика – не лише знайомство з історією і культу­рою білоруського народу, не лише придбаний і прочитаний білоруською мовою двотомник творів Василя Бикова. То ще й відкриття для себе ке­рівника практики – професора Андрія Володимировича Недзвідського.

А відбувалося це так. Під час першої ж нашої поїздки за межі Мінська, коли ми вже поверталися назад, пролунала голосна команда водіє­ві, і автобус зупинився. Обабіч був розкішний ліс. Ми відійшли від дороги на якусь сотню кроків, опинившись на невеличкій поляні, і тут раптом сталося несподіване для нас: із професорського портфеля вигулькнули кілька пляшок вина, а дружина професора із своєї сумки дістала заздалегідь приготовлені бутерброди.

Таким виявився початок. А далі це вже стало традицією – відзна­чати поїздки неформальними, як зараз сказали б, трапезами. У їх під­готовці брали вже участь і ми, студенти. Але приваблювала нас не стіль­ки нагода випити склянку вина у товаристві професора та його дружини, про що ніхто з нас доти, мабуть, і не мріяв, скільки можливість послу­хати розповіді Андрія Володимировича. У невимушеній обстановці, яку сам же і створював, професор постав іншим – таким, яким ми його не знали. Залюбки пив вино, жартував, був щедрим на компліменти для дів­чат. Професорство ж його виявлялося лише в одному – у цікавих розпо­відях про цікаві факти і постаті літературного процесу.

Саме там, на білоруській землі, із уст Андрія Володимировича Недзвідського я почув історію “крученого шляху” Володимира Сосюри, узнав деталі перебування поета в Одесі, довідався про складні стосунки, які були між багатьма відомими літераторами і про які ми нічого не чули на лекціях. Іноді Андрій Володимирович так захоплювався, що Віра Федорівна, навчена, очевидно, гірким життєвим досвідом, намагалася зупинити чоловіка, перевести розмову на інше. Домогтися ж свого їй, щоправда, на радість студентам, не вдавалося – Андрій Володимирович делікатно, але послідовно виявляв свою непоступливість. Заохочуваний нашою увагою, нашими запитаннями, він розповідав все нові і нові істо­рії, виявляючи непересічний талант співрозмовника, до слів якого не можна не дослухатись.

Два тижні практики промайнули, неначе два дні, але думаю, що не тільки для мене, а й для всіх моїх однокурсників, яким пощастило по­бувати тоді в Білорусії, вони стали незабутніми. Завдяки, звичайно ж, професору А.В.Недзвідському.

...Ще одне і, на жаль, останнє довірливе моє спілкування з Андрі­єм Володимировичем мало місце у 1975-у році. Тоді, ще під час навчан­ня на останньому курсі, я почав працювати у редакції літературно-дра­матичного мовлення Одеського обласного радіо. У місті готувалися відзначити ювілей українського театру імені Жовтневої революції, відкри­ття якого відбулося в 1925-у році. З нагоди ювілею вирішено було під­готувати цикл радіопередач, присвячених історії театру. Коли я звер­нувся з відповідним проханням до А.В.Недзвідського, то одразу ж почув про згоду авторитетного театрознавця. "Іменем революції названий" – так озаглавив професор цикл своїх виступів. Було їх п'ять чи шість, точно не пригадую, записи здійснювалися в різні дні, і я мав можли­вість розпитати Андрія Володимировича про те, про що не згадували у вже виданих книжках про театр. Зокрема, цікавила мене діяльність нашого українського театру у період війни, але якраз про це вести мову Андрій Володимирович чомусь не захотів. Перевів розмову на інше, поринув у спо­гади, і я не став наполягати на своєму.

...Не знаю, чи збереглися у фонотеці обласного радіо плівки із записом голосу професора Недзвідського. Але якщо навіть і не збереглися, все одно голос Андрія Володимировича звучить – у пам’яті всіх, хто знав талановитого вченого і педагога.

2005

...У ТАЛАНТІ І ЛЮБОВІ

...Як не намагався я – і то не раз, і не двічі – "відкопати" з-під закарбованих у пам'яті численних фактів і подій мою першу зуст­річ з професором Григорієм Андрійовичем В’язовським, зробити цього ме­ні не вдалося. Усе заступив собою отой випадок, котрий, як не прикро, не має у моїй свідомості точної часової прописки.

З певністю сказати можна лише те, що сталося це у першій полови­ні сімдесятих років минулого століття. Отже: Одеса, провулок Маяковського, 7, де тоді, до середини сімдесятих, містився філологічний фа­культет університету. Пора була тепла, але не знаю напевно, яка саме: чи то рання осінь, чи то пізня весна. Теплою ж та пора запам'яталася тому, що викладач, який стояв перед нами, студентами українського від­ділення, був без піджака, в одній лише сорочці-вишиванці. Вона пасу­вала нашому навчителю – високому, худорлявому, з сивим хвилястим чу­бом.

Професор В’язовський, а саме ним був згаданий викладач, стояв за кафедрою і час від часу, звертаючись до студентів, повільно промов­ляв характерну для нього фразу: "Розумієте, в чім річ..." В одних ви­падках це звучало, як запитання, в інших – означало початок ґрунтов­ного пояснення того, чого ми не розуміли. А не розуміли ми багато чо­го, бо читав нам Григорій Андрійович курс теорії літератури – один із найскладніших серед тих, які передбачені були у плані підготовки фа­хівців філології. Але диво дивне: як тільки професор приступав до розтлумачення того чи іншого питання, у головах наших починало розвидня­тися! Ні, Григорій Андрійович не спрощував складного – він умів пояс­нити його так, що воно ставало зрозумілим, дохідливим і вже не від­штовхувало від себе, а, навпаки, зацікавлювало, викликало у нас бажа­ння прилучитися до його розгадки і поглибленого вивчення.

Під час тієї лекції ми якраз розшифровували гуртом, усім курсом, запропонований професором рядок Павла Тичини: "Коливалося флейтами там, де сонце зайшло..." Особисто я про флейту не мав анінайменшого уявлення і тому лише переводив погляд з однокурсників, які намагали­ся витлумачити непросту поетову метафору, на професора, котрий, стоя­чи за кафедрою, підбадьорливо і водночас, як мені здавалося, трохи скептично, з усміхом у примружених очах вислуховував студентські гіпотези.

І раптом – ніби й справді сонце зайшло: освітлене ледь іронічною усмішкою обличчя професора якось ураз, в одну мить, стемніло, стало зем­листим, а сам він схилився на кафедру, стиснувши її обіруч...

Хтось із тих, що сиділи попереду, кинувся до Григорія Андрійови­ча, пропонуючи якісь пігулки, хтось – у деканат, ще хтось відчинив вік­но. Дуже швидко, як не дивно, прибула "швидка допомога". Білі халати медиків, стривожені обличчя працівників деканату і наші – студентські. Всі погляди прикуті до схиленої постаті. Минуло кілька хвилин, поки свою справу робили медики, а потім Григорія Андрійовича, підтримуючи його з обох боків, повільно повели до "швидкої". Машина стояла побіля входу, під відомим тисячам одеських філологів каштаном. "Швидка" від’­їхала, а для нас завчасу почалася перерва, якій, мабуть, уперше за пе­ріод нашого навчання ніхто з нас не радів.

(Це вже потім я взнаю про те, яким непростим шляхом судилося пройти Григорію Андрійовичу В’язовському з тієї пори, як зробив він свій перший крок. Той шлях проліг через передвоєнні і повоєнні випробування, а го­ловне – через саму війну, яка давалася взнаки і в мирний час, і що далі – тим частіше та болючіше...).

...Перерва у читанні курсу теорії літератури тривала тижнів зо два, а потім знову залунало в аудиторії звичне і різнотонне: "Розумі­єте, в чім річ..." Цю фразу можна було б назвати словесним штампом, якби вона не була знаковою для професора В’язовського. Чути її мені довелося у різних обставинах, у різних ситуаціях: і під час лекцій, і на партійних зборах, і на засіданнях методологічного семінару літературознавців, і на письменницьких зібраннях, і в розмовах віч-на-віч.

Останні – найбільш пам’ятні. Особливо перша – та, що відбулася у передлітню пору 1975 року. Якраз тоді Григорія Андрійовича призна­чили головним редактором літературно-художнього і громадсько-політич­ного збірника "Горизонт", що його видавала Одеська організація Спілки письменників України. Очевидно, вирішальну роль у цьому призначенні відіграв той факт, що Григорій Андрійович вже мав досвід редагування подібного збірника, який раніше, наприкінці сорокових років, виходив під назвою "Літературна Одеса". Саме як редактору "Горизонта" я й наважився показати професору В’язовському свою першу повістинку "Місяць осіннього сонця". Це був твір значною мірою автобіографічний, написа­ний після традиційного для тієї пори місячного перебування студентів у селі – на збиранні урожаю. Йшлося, зрозуміло, не про виробничі про­цеси, а про визрівання любові в пору достиглого винограду.

Повість Григорієм Андрійовичем була прочитана оперативно, і вже за тиждень я слухав його усну рецензію. Почалося з традиційного: "Розумієте, в чім річ..." А далі йшов такий детальний аналіз твору, яко­го я не знайшов у жодній із видавничих рецензій пізнішого часу. Мовилося про композиційні прорахунки, про невправність окремих психоло­гічних характеристик персонажів, про помітне в деяких епізодах бага­тослів'я. Втім, висновок редактора "Горизонта" був для автора обнадій­ливий: після відповідного доопрацювання повість можна дру­кувати. Сказавши це, Григорій Андрійович дав мені адресу своєї дачі, де він мав перебувати влітку, під час канікул.

Серед спекотного липня я поїхав на тринадцяту станцію Великого Фонтану шукати професорську дачу. Тинявся кілька годин, але так її і не знайшов. Нічого не дали й розпитування перехожих – розімлілі від спеки, вони намагалися якомога швидше спекатися мене. Перегодя якийсь час, згадуючи свої невдалі пошуки, я збагнув, що мав справу з курорт­никами, які, цілком можливо, уперше потрапили до Одеси і з географією Великого Фонтану були обізнані ще гірше, ніж я.

Другу спробу зустрітися з Григорієм Андрійовичем того літа зробити мені не вдалося. Навчання в університеті було закінчено, з гуртожитку виселили, прописки в Одесі не мав, квартири, звісно, – теж, її треба було шукати. А ще – заплановане на липень весілля. А ще – робо­та на обласному радіо, де я почав працювати узимку і де відпустки по­ки що не заслужив. Коли ж, нарешті, наступного року я трохи оговтав­ся, редактором "Горизонта" уже був інший.

Я й досі переконаний, що внаслідок тогорічної зустрічі з Григо­рієм Андрійовичем, якби вона відбулася, моє життя склалося б по-іншо­му. Не знаю, краще чи гірше, але по-іншому, бо публікація в "Горизон­ті" відкривала шлях до дебютної книжки, до інших публікацій. Все це з’явилося у моєму житті, але набагато пізніше – вже в середині 80-х.

До речі, на дачу професора В’язовського я все-таки потрапив, але не сам і дуже нескоро – аж через п'ятнадцять років. Цьому передували кілька подій: захист кандидатської дисертації, перехід на роботу в університет і розмова з Григорієм Андрійовичем. Навесні 1990 року він запросив мене до свого кабінету (це вже у новому навчальному корпусі на Французькому бульварі) і запропонував виступити опонентом під час захисту дисертації його аспіранта Миколи Пащенка. Я почав віднікуватися, розуміючи, яка це непроста справа і яка відповідальність, але тут знову пролунало: "Розумієте, в чім річ..." Дуже скоро я й справ­ді зрозумів, що Григорій Андрійович турбується долею не лише свого аспіранта, а й моєю. Пропонуючи роль опонента, професор В’язовський тим самим, образно кажучи, "шив" мені "сорочку на виріст", тобто під­штовхував до опанування нового для мене жанру наукової діяльності, до більш активної участі у дослідженні актуальних проблем літературо­знавства. Не зроблю відкриття, якщо скажу, що така пропозиція ґрунту­валася на вірі Григорія Андрійовича в те, що я не підведу, що я спро­можний виконати доручену справу. Для мене це дуже багато важило, це мене до багато чого зобов’язувало.

Захист дисертації, який заплановано було на жовтень 1990-го, пройшов успішно, але успіх відзначали скромно. Час був особливий – час офіційно задекларованої тверезості: про велелюдне застілля, отже, не могло бути й мови. Саме тому і автора щойно захищеної дисертації, і обох опонентів – професора Григорія Дмитровича Клочека (до речі, в минуло­му теж свого аспіранта) та мене – Григорій Андрійович повіз до себе на дачу. Поки ми туди добиралися, я переконався, що нічого дивного в тому, що я її п’ятнадцять років тому не знайшов, немає. Стояла вона (та й нині стоїть, але вже обступлена триповерховими фортецями нових одеситів) у такому закутку, у можливість існування якого, перебуваючи на головній вулиці, не одразу й повіриш. Зате сама дача, де вже порядкували, готуючи чаркування, Зоя Григорівна – дружина Григорія Андрійовича та їхня донька Оксана, вразила затишком, задумою осіннього саду. Тоді я й побачив професора В’язовського таким, яким його доти не знав, – хлібосольним господарем, щедрим на жарти чоловіком, який геть забував про свій по­важний вік і статус. Втім, у всьому – і в чаркуванні, і у кпинах на адресу присутніх та спільних знайомих – чуття міри не зраджувало Григорія Андрійовича, завдяки чому протягом вечора панувала у "закутку В'язовських" та атмосфера, у якій хороше усім разом і кожному зокрема. Це був один із тих вечорів, які перейшли у пам'ять серця...

Рука у Григорія Андрійовича виявилася легкою: наприкінці минулого століття і на початку нинішнього випало мені бути опонентом під час захисту кількох кандидатських дисертацій, серед них і тієї, авторкою якої була Галина Авксентьєва – остання аспірантка професора В’язовсь­кого. Коли відбувався її захист (а це 1995-й рік), Григорію Андрійо­вичу вже було зле. Недуга давалася взнаки. Він противився їй щосили, але самої сили з кожним днем ставало все менше і менше. Якогось дня про­фесор В’язовський не прийшов на передбачену у розкладі лекцію, а коли десь через місяць появився на факультеті, то постав з однією ногою.

Другу, ампутовану, йому заміняла милиця…

Мабуть, один лише Григорій Андрійович знав істинну ціну кожної його появи на факультеті. А приходив він не тільки на лекції, а й на вчену раду, на засідання методологічного семінару. Він любив студен­тів і не уявляв свого життя поза спілкуванням з ними. Він жив життям факультету і не міг залишатися осторонь, коли на факультеті проводив­ся той чи інший важливий захід.

Це був період випробування не лише для самого Григорія Андрійовича, а й для його доньки Оксани, яка "запорожцем" підвозила батька на ро­боту; для Миколи Пащенка, котрий нерідко зустрічав і проводжав свого Учителя, допомагаючи йому чи то піднятися східцями на третій поверх, чи то спуститися на перший.

Так сталося, що у цю непросту для Григорія Андрійовича пору моє з ним спілкування було частим і тривалим, як ніколи доти. Справа в тому, що кабінет заступників декана факультету розташований якраз на­впроти 91-ї аудиторії, у якій, як правило, читав лекції професор В’я­зовський. Після дороги, після підйому східцями (ліфт у навчальному корпусі давно уже не працював) Григорій Андрійович потребував перепо­чинку. Він заходив у наш спільний – для мене і для Миколи Васильовича Пащенка – кабінет десь за півгодини до початку лекції, вмощувався на стільці, відкладав убік милиці, якийсь час віддихувався і починав роз­повідати... анекдот.

У це важко повірити, але все відбувалося саме так. Не думаю, що Григорію Андрійовичу дуже хотілося сміятися самому чи то розсмішити інших. Починаючи з анекдота, він таким чином прагнув передовсім відвернути увагу від себе, від свого стану, уникнути розпитувань, для нього явно небажаних. Утім, ми все розуміли і тому жодним словом жодного разу не порушили неписаного закону, який визначав атмосферу нашого "троїстого союзу". Кожна розмова, як уже зазначалося, починалася з анекдота, а ось продовження мала щораз інше, інколи й зовсім несподіване, неочікуване. Побачивши, наприклад, на столі у мене книжку Віта­лія Коротича, Григорій Андрійович розповів про свої зустрічі і про своє листування з відомим, неординарним і тоді ще українським поетом. Іншого ж разу згадав тривалу роботу над книгою "Специфіка творчого труда письменника", наголосивши, що в ті часи (а це 60-ті роки), коли готувалася названа книга, далеко не все про цю специфіку можна було писати й друкувати. "Цінуйте, хлопці, свободу, яку маєте, – звертаючись до нас, сказав Григорій Андрійович. – Мені, моєму поколінню вона тільки снилася..."

Сказав – і якось по-особливому тяжко зітхнув.

Ще іншого разу... Втім, усього не перекажеш, та й не все пам’ять зберегла. Закарбувалося ж передчуття чогось страшного, невідворотного – це тоді, коли у визначені факультетським розкладом день і час Григорій Андрійович не з’явився ні в кабінеті заступників декана, ні в 91-й аудиторії. Невдовзі його не стало...

Залишились статті і книги – свідчення щедрого таланту і невтом­ної праці дослідника. Залишились учні – послідовники і продовжувачі справи, яка була справою усього його життя.

Це завдяки їм, учням, стала вже традиційною міжнародна наукова конференція "Роди і жанри літератури", присвячена пам’яті професора Григорія Андрійовича В’язовського. Відкриття однієї із таких конфе­ренцій відбулося 25 квітня 2001 року. Організатори її вирішили замість звичного пленарного засідання провести своєрідний "ранок спогадів" про вченого, пам’яті якого присвячувалася конференція. Тоді й народи­лися рядки моєї "Балади про в’яз".

Зазначу, що прозвучала балада у присутності вдови професора – вже згадуваної мною Зої Григорівни. Ось рядки твору, який має такий підзаголовок: “Пам’яті професора Григорія Андрійовича В’язовського".

Будь-який мій спогад про Григорія Андрійовича В’язовського неодмінно "озвучується" невіддільними від постаті професора словами: "Розуміє­те, в чім річ?..." Здається мені, що якби це запитання, уперше почуте мною ще в студентську пору, пролунало із уст Григорія Андрійовича ни­ні, я зміг би на нього відповісти. Сказав би коротко і просто:

– Розумію. У таланті і любові...

2008 рік